Куліш

Пантелеймон Олександрович Куліш
(1819 – 1897)

Пантелеймон Олександрович Куліш – видатний український письменник, поет, учений-історик, культурно-освітній діяч, фольклорист.

Народився в сім’ї нащадків старовинного козацького роду у містечку Вороніж Глухівського повіту на Чернігівщині, тепер Шосткинського району Сумської області. Батьки рано повмирали, не залишивши дітям (Панько був сьомим у родині) ніяких статків, проте привчивши їх до аскетизму та повсякденної напруженої праці.

Початкову освіту Пантелеймон отримав у школі при церкві, потім навчався в повітовому училищі в Новгороді-Сіверському. Після училища навчався в Новгород-Сіверській гімназії (1831–1836), залишив її після п’ятого класу, не довчившись два роки, й пішов працювати домашнім учителем. Поліпшивши матеріальне становище, продовжив навчання спочатку на словесному, а потім – юридичному відділенні Київського університету, де провчився два роки – з 1837 по 1839 р. Але оскільки не мав документів, які б підтверджували його дворянське походження, довелося на деякий час відмовитися від подальшої вищої освіти й шукати заробітку. Викладав словесність у Луцькій дворянській школі. Водночас починає роботу над історичними повістями про Гетьманщину і співпрацювати в альманасі Михайла Максимовича «Киевлянин».

1843 р. П. Куліш переїздить до Києва, продовжує вчителювати. Того ж року виходять друком його твори – перша частина історичної повісті «Михайло Чарнишенко, или Малороссия восемдесят лет назад» і поема «Україна».

1843 – 1845 рр. П. Куліш знайомиться з Т. Шевченком, М. Костомаровим, іншими відомими діячами української літератури, університетськими професорами.

1845 р. П. Кулішу вдається влаштуватися на посаду викладача російської словесності в Петербурзькому університеті. Він зближується з гуртком російських письменників, друкує у журналі «Современник» перші розділи історичного роману «Чорна рада, хроніка 1663 року» в російському перекладі, а в часописі для дітей «Звездочка» - «Повесть об украинском народе».

За рекомендацією тодішнього ректора С. – Петербурзького університету П. Плетньова Петербурзька академія наук посилає П. Куліша за кордон для вивчення слов’янських мов. Після повернення він займає посаду ад’юнкта кафедри слов’янських мов столичного університету.

У січні 1847 року П. Куліш одружується з сестрою свого товариша Василя Білозерського – Олександрою (згодом відома українська письменниця Ганна Барвінок).

У цей час, наприкінці 1845-го – на початку 1846 р. П. Куліш бере участь у створеному Кирило-Мефодіївському товаристві у Києві. Він займається культурно-просвітницькою роботою, пропагує ідеї європейського гуманізму та християнської моралі, поширення культури й народної освіти, виступає за поступові соціальні реформи.

Після розгрому Товариства П. Куліша арештовують і запроторюють до каземату Петропавлівської фортеці. У вересні 1847 р. його заслали до Тульської губернії із забороною писати й займатися педагогічною діяльністю. Там П. Куліш перебував понад три роки. У 1850 р. заходами П. Плетньова одержав дозвіл проживати у С.- Петербурзі, де розгортає журналістську діяльність – публікує під різними псевдонімами у столичних виданнях статті й замітки.

Не протримавшись довго в столиці, П. Куліш їде в Україну, на Лубенщину, де заводить собі хутірське господарство Баївщина та розгортає плідну літературну й наукову діяльність, хоч змушений був публікуватися анонімно, або під псевдонімами, бо право друку повернули йому аж 1956 року.

У 1857 р. заснував у Петербурзі власне видавництво з друкарнею, які хоч і виявилися нерентабельними, але дуже посприяли розвитку українського літературного процесу й суспільної думки та закладенню основ сучасного українського фонетичного правопису. В цей час П. Куліш упорядкував і випустив у світ унікальне двотомне фольклорно-історіографічне й етнографічне зібрання «Записки о Южной Руси» та буквар і читанку «Граматка» для навчання українських дітей рідною мовою, де вперше застосував сучасний український фонетичний правопис, який він сам створив і який дістав назву «кулішівка», яким ми, по суті користуємося і сьогодні.

1860 р. П. Куліш видав альманах «Українська хата», а 1861 р. брав участь в організації журналу «Основа». У 1862 р., після майже 20-річної перерви, виходить у світ одна з найкращих поетичних збірок П. Куліша «Досвітки».

1864 р. П. Куліш поїхав чиновником до Варшавського учбового округу. Але там він пробув недовго. Російській владі не сподобалися зносини П. Куліша з галицькими літературними і науковими колами і підтримки ним партії «народовців». У 1867 р. П. О. Кулішу запропонували або зректися своїх поглядів, або залишити службу. Куліш вибрав останнє.

1868 р. він виїхав за кордон, багато писав в галицькі часописи, покладаючи надії на розвиток українського національного руху в Галичині.

Повернувшись до Петербурга у 1871 р., редагував офіційний журнал міністерства шляхів. 1874 р. видав перші два томи «Истории воссоединения Руси», де вперше ґрунтовно переосмислив цінності історичної науки.

1876 р. П. Куліш опублікував у львівській «Правді» розвідку «Мальовнича Гайдамаччина» і видав у Москві третій том «Истории воссоединения Руси». Ці праці перейняті антикозацькими настроями.

П. Куліш повернувся у Східну Україну і зазнав переслідувань урядовців, хоч і відійшов від політики. Поселився на жінчиній батьківщині, на хуторі Мотронівка (який перейменував, давши назву Ганнина Пустинь) під Борзною на Чернігівщині. Тут він працював до останніх днів життя. Восени 1886 р. цей хутір згорів. У полум’ї загинула унікальна бібліотека, рідкісні рукописи, листування.

Проте П. Куліш не припинив своєї наукової та літературної праці. Протягом 1889 – 1890 рр. московське «Общество истории и древностей российских» видало його монографію «История отпадения Малороссии от Польши».

В останні роки життя П. Куліш займався перекладацькою діяльністю. Він перекладав Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гете, Скотта і майже повністю поновив рукопис українського перекладу «Біблії», який згорів у 1886 р.

Помер П. Куліш 14(2) лютого 1897 р. після короткочасної хвороби, застудившись у неопалюваному кабінеті.

Здобутки П. Куліша вельми значні. П. Куліш написав перший в українській літературі історичний роман («Чорна рада»), стояв біля керма виходу в світ першого українського часопису «Основа» (Петербург, 1861 – 1862), заснував в столиці Російської імперії першу українську друкарню, сприявши цим появі значної кількості українських творів, появі нових імен в літературі. Саме П. Куліш в середині ХІХ ст. став одним із зачинателів української літературної критики. Першим перевів на наукову основу фольклористику, запровадивши стенографічну точність записів. Двома томами «Записок о Южной Руси» започаткував заплановану ним 12-томну енциклопедію українського фольклору та етнографії. Його ми можемо вважати засновником української перекладацької справи.

Минулі часи великодержавного шовінізму і тоталітаризму на Куліша було накинуто ярлик українського буржуазного націоналістичного діяча, його творчість або замовчувалася, або паплюжилася. Нині в Україні чимало зроблено для повернення народу світлого імені П. Куліша.

В лютому 1999 р. у Києві створений фонд імені Пантелеймона Куліша на чолі з народним депутатом України І. С. Плющем. Фонд успішно провів в Україні низку масштабних заходів, пов’язаних із святкуванням 180-річчя від дня народження П. Куліша, своїм коштом видав ряд творів письменника, зокрема знаменитий роман «Чорна рада». Коли Івана Степановича обрали Головою Верховної Ради, довелось йому перейти в ранг почесних президентів. Фонд же очолив відомий діяч Володимир Бортник. Під його безпосереднім керівництвом здійснювався проект історико-меморіального заповідника «Ганнина пустинь» у Мотронівці на Борзнянщині Чернігівської області, де знайшов свій вічний спокій П. О. Куліш.

На батьківщині П.Куліша, на колишньому хуторі поблизу сучасного селища Вороніж Шосткінського району з 2005 р. відбуваються традиційні Кулішеві читання.

У Шостці 11 серпня 2006 р. в приміщенні центральної міської бібліотеки ім. Л. М. Толстого відкрився музей П. Куліша, створений з ініціативи і сприяння міського голови М. П. Ноги.

Когут

Когут Зоя

Когут Зоя, дівоче Ніконенко. Народилася 21.5.1925 р. в м. Суми (Україна) в родині адвоката. В 1930 р. батька було репресовано. Зоя жила разом з матір'ю в місцях поблизу таборів, куди перевозили батька: Ново¬сибірську, Барнаулі, Чимкенті та Алма-Аті (Казахстан), Намангані, Самарканді, Ташкенті (Узбекистан). 1939 р. по¬вернулась до Сум, а в 1943 р. емігрувала до Німеччини. Навчалась на філософському факультеті Фрайбурзького університету, Німеччина. Тут познайомилася зі студентом, майбутнім лікарем Льогином Когутом, з яким і одружилася. В 1949 р. зі своїм чоловіком емігрувала до Австралії і поселилась у Мельбурні. Подружжя влаштувалося на роботу, звели невеличкий будинок, але втіхи було мало. Зоїн духовний світ потребував відповідного оточення. Щодня гнітило чуже, незнайоме середовище. Згадала, що ще в сумській школі творила вірші – для душі. Але тож було вдома.

А тут, в Австралії, про що напишеш! Чужина, як рана, що ятрить постійно і не заживає. Тому часом герої творів Зої Когут тужливо-меланхолійні, самотні. А мотиви тривоги і болю за рідну землю, самовіддана праця в ім’я України та її народу, – ось чи не основна тема творчості поетеси.

Перебуваючи в еміграції, Зоя Когут звертається до поезії сучасної України. Понад усе її захоплювали твори Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Ігоря Калинця, Василя Стуса, Дмитра Павличка. З еміграційних поетів, що вразили її, називає Василя Барку.

Так під впливом творів цих талановитих людей Зоя всерйоз почала займатися літературою. З часом здобула визнання. Сотні літературних виступів, вечорів у багатьох державах перед українцями відбувалися з незмінним успіхом і популяризували її ім’я й українську спільноту.

Зоя Когут не мало встигла у житті. На протязі 14 років пра¬цювала складачем і диктором українських радіопрограм у Мельборні. Від самого заснування Літературно-Мистецького Клубу ім. Василя Симоненка була його секретарем. Друкуватись почала з 1960 років, відома із збірок сатиричних та ліричних поезій, а також і прози «Культурні Арабески» (Мельбурн 1969) та «Кучерявий Дим» (Нью-Йорк 1974). В 1992 р. вийшла збірка її творів знову ж таки під назвою «Культурні Арабески» в Полтаві. Її твори друкувалися в альманахах "Новий Обрій» (Мельбурн), «Слово» і «Північне «Сяйво» (Едмонтон), в журн. «Лис Микита» (Детройт), «Дзвони» (Рим), «Укра¬їна» (Київ), «Вільній Думці» (Сідней) та інших часописах діаспори. Відбула два турне з власними творами по США і Канаді, а також тричі в Англії та майже по всіх державах Європи. Понад 70 виступів З. Когут дістали захоплені відгуки в пресі. На запрошення Патріарха Йосифа Сліпого тричі їздила до Риму на виступи з власними поезіями.

Тематична збірка “За Україну молюся”- короткий поетичний енциклопедичний довідник українських народних свят від січня до грудня. Тут картинні зображення звичаїв, розкриття походження і значення національних обрядових урочистостей, що є святами душі.

Під час подорожі в Україну в 1992 р. відвідала Суми. Завітала не випадково: найперш – щоб побачитись з рідним містом. Бентежне почуття помножилось, коли ступила на рідну землю і відчула тепло від зустрічі земляків. А до болю рідні Липки зворушили поетесу до сліз. Її приємно вразила наявність у рідному місті письменницької організації та активна діяльність «Просвіти». Побувала в Сумській Воскресенській церкві. Молилася за Україну, за щастя, за кращу долю, за народ, рідне місто. Побувати на рідній землі, послухати шелест лип, вдихнути терпкий запах полину, билинки якого заклала в томик Тараса Шевченка, що подарували їй сум’яни для Зої Когут виявилося найбільшим щастям на схилі літ.

Виступала з читанням своїх творів у Львові, Бориславі, Києві і Полтаві. Зоя Когут була членом Об'єднання Укр. Письменників «Слово». В 1996 р. Зою Когут прийняли до Спілки Письменників України. Зоя Ніконенко-Когут померла 30 квітня 1997 року. Поховали її на кладовищі Фавкнер у Мельбурні.

Грабовський

Грабовський Павло Арсенович

Воронько

Воронько Платон Микитович

Білоус

 Білоус Дмитро Григорович

(1920 – 2004 р.р.)

Майбутній поет і перекладач народився 24 квітня 1920 року в селі Курмани на Сумщині. Він був десятим у родині Григорія Миколайовича і Ганни Давидівни Білоусів, що налічувала одинадцятеро дітей. Сім’я була бідна, але дружна. В ній панував справжній культ книги, і односельці ходили “до Білоусів по книжки”, як до громадської бібліотеки. Білоуси були типовими сільськими інтелігентами початку 20 століття.

Під час голодомору 1932-33 років Дмитро вижив чудом, завдяки брату Олексі, який влаштував його в дитячу колонію, керовану відомим педагогом Антоном Макаренком. Врятований від голоду і хвороби, Дмитро Білоус завдяки родинній науці і працелюбству зміг вступити до Харківського університету, та на голову народові впала війна , і тисяча студентів-добровольців, сформованих в студбат, вирушили на фронт. Тяжко пораненого Дмитра Білоуса винесли з поля бою і відправили в глибокий тил, у місто Красноярськ, де лікарі цілий рік боролися за його життя. Підлікувавшись у Красноярському шпиталі, Д.Білоус починає працювати в Москві на радіостанції, яка вела мовлення для партизан і населення окупованої німцями України.

1945 року закінчив філологічний факультет і аспірантуру Київського університету імені Тараса Шевченка. Перед цим працював у журналі “Вітчизна”, потім був відповідальним секретарем журналу “Дніпро”.

Білоусова творчість іде від життя. Конкретні мішені для сатири були і в потьмарені війною юнацькі роки. Д.Білоус, працюючи на радіостанції разом із П.Панчем, Ол.Копиленком та Я.Галаном, виступав перед мікрофоном, писав антифашистські твори. Це були гострі політичні памфлети, епіграми, що звучали в ефірі в радіожурналі “Сатиричний залп”, друкувалися в “Перці”.

“Веселкова”сторінка в долі, життєписі і творчості Дмитра Білоуса відкрилася того доброго дня, коли поет прийшов до “Веселки” і приніс свій перший рукопис. Було це далекого 1958 року. У цьому видавництві світ побачили: “Про чотириногих, рогатих і безрогих”(1959), “Упертий Гриць”(1959), “Пташині голоси”(1961), “Лікарня в зоопарку”(1962), “Турботливі друзі”(1970), “Сад на Лисій горі”(1972), “Веселий кут”(1979), “Гриць Гачок”(1986).

Тематична збірка “За Україну молюся”- короткий поетичний енциклопедичний довідник українських народних свят від січня до грудня. Тут картинні зображення звичаїв, розкриття походження і значення національних обрядових урочистостей, що є святами душі.

Віршовані зразки ділової мови поет подає в гумористичному циклі “У державі Зелен-Діброві”. Хто б міг подумати, що про ділові документи, про офіційний стиль можна писати...віршами для дітей. Д.Білоус робить це не тільки без будь-якого насилля над мовою, під його пером і документи, їх точність і однозначність набувають краси.

Вірші Д.Білоуса, які оспівують красу і велич української мови, сповнені також поваги до різних мов світу, насамперед слов’янських – болгарської, білоруської, російської. Для українського поета-перекладача слово в поезії немислиме без його “комунікативної функції”. Слово Білоуса недарма тяжіє до граничної чіткості виразу, якої потребують такі поетичні жанри, як вірш-коментар, сонет, скоромовка, загадка.

Найважливіше для Білоуса бути зрозумілим. Твори поета з однаковим інтересом читають третьокласники і вчителі, молодь і люди похилого віку. У золотих копальнях рідної мови поет-дослідник видобуває багаті руди, з яких виплавляє прекрасні коштовності. Натхненно й плідно працював Д.Білоус в останні роки, підготувавши іще чотири нов і книги для дітей: “Їжакова канцелярія”, “Абеткові істини”, “Пернате царство” та “Веселий розмай”.

З’явилися ще й такі його книги, як “Ромен хіба не родич Рима” та остання, посмертна, яка має цікаву й мудру назву - “Безцінний скарб” – вірші про українську мову, за появу якої він так уболівав, переживав, але не дочекався її виходу.

Д.Білоус успішно поєднував власну творчість і роботу з молоддю – працював у кабінеті молодого автора при СПУ, очолював літературну студію при видавництві “Молодь”. Його школу майстерності пройшло багато сучасних письменників. Був удостоєний високого звання лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка за збірку “Диво калинове” як кращий твір літератури і мистецтва для дітей та юнацтва у 1990р., премій імені М.Рильського (1976) за переклади творів болгарських поетів, імені Лесі Українки (1997) за збірку “Чари барвінкові” – книгу філологічних навчань та розваг, імені Олени Пчілки – за видання “За Україну молюся”.

14 жовтня 2004 р. відомий поет, прославлений перекладач, невтомний трудівник літератури, людина-бджола, як його любовно називали, патріарх нашої поезії, академік Дмитро Григорович Білоус помер. Зупинився на півдорозі, сповнений творчих задумів і нездійснених планів, енергії й наснаги, любові до людей і до життя... Справжній патріот, захисник української мови, дбайливий оберігач її безцінного скарбу, борець за її чистоту, виступав проти її недругів, ворогів-шовіністів, невігласів, глумителів над нею і закликав берегти її, як кожну мову у світі.

Багряний

Іван Павлович Багряний
(1906 – 1963)

Іван Павлович Багряний (Лозов’яга) – визначний український письменник, політичний діяч, лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка (1992р.).

Народився у м.Охтирка у сім’ї муляра. Скінчив в Охтирці вищу початкову школу і 1922 року – художньо-керамічну школу у Краснопіллі. До літературної праці І.Багряний прилучився ще у школі, редагуючи й випускаючи шкільний журнал, а друкуватися почав із 1925 року. До квітня 1932 року – до свого першого арешту – написав і видрукував у різних журналах та видавництвах збірку “Чорні силуети. П6ять оповідань”, поему “Ave Marie”, віршований роман “Скелька”, збірку поезій “До меж заказаних”, збірку нарисів “Крокви над табором”, десятки віршів і поем.

Як письменник, публіцист і політичний діяч І.Багряний формувався у складний період після Першої світової війни та наступних суспільних потрясінь. По закінченні Краснопільської художньо-керамічної школи він працював то на Тростянецькій цукроварні замполітом і секретарем заводського осередку комсомолу, то в охтирській міліції, обіймаючи посаду окружного політінспектора, то був старшим політруком учбового пункту зборів військової підготовки допризовників та секретаря територіального комсомольського осередку. Працював і вчителем малювання в Охтирській колоніх для безпритульних та сиріт. У 1925 році вийшов із комсомолу.

Щоб глибше пізнати життя і “збагатитись враженням”, він побував на Донбасі, Кубані, у Криму. Деякий час працював ілюстратором-каліграфом у кам’янець-подільській газеті “Червоний кордон”, у якій видрукував кілько своїх творів – вірші “Нота чернозему (з блокнота мандрівника)” та “Піонери”.

Восени 1926 року І.Багряний вступив до Київського художнього інституту. Та навчання тут видалося дуже складним. Як він писав у серпні 1927 року в листі на ім’я ректора КХІ, постійне перебування в матеріальній скруті, відсутність навчального приладдя й матеріалу для фахових дисциплін не давали змоги продовжувати навчання.

І.Багряний, побувши в літературній спілці “Плуг”, вийшов із неї і вступив до організації “МАРС”, зблизився з В.Підмогильним, Є.Плужником, Б.Антоненком-давидовичем, Г.Косинкою, Т.Осьмачкою та іншими. Київські літератори охоче ввели у своє кого молодого талановитого поета, який на той час активно співпрацював і друкувався в журналах “Глобус”, “Всесвіт”, “Життя і революція”, “Червоний шлях”, “Плужанин”, “Нарт”, “Кіно”, “Червоні квіти”.

Після жовтневої революції і громадянської війни настали часи відносного спокою і відбудови, І.Багряного радувала ця відбудова, він був її учасником і співцем. Та молодий поет бачив і те, що сподівання людей на покращення життя поступово виявляються марними, що на зміну прийшло нове гноблення більшості людей меншістю – учорашніми революціонерами. Нав’язані у кривавій бійні більшовизм та інретнаціоналізм виявилися нічим іншим, як новою формою її колонізації та імперського гноблення.

О краю мій! О мій народе сірий!
У перший раз ( за скільки це віків?)
Підвів ти голову, затуркану без міри…
І знов хотять зіпхнути тебе в прірву,
У прірву рабства, в царство батогів.
(“Газават”, 1927)

І ось 16 квітня 1932 року – арешт І.Багряного і звинувачення в контреволюційній діяльності. Яких же поглядів дотримувався 26-річний поет, що його доля змусила у слідчому ізоляторі визначати лінію своєї поведінки? У “Свідченні” від 25 квітня 1932 року він, зокрема, писав: “…Моя ж місія в тому, щоб, бувшм українським письменником, залишатися ним до кінця, дбаючи про поширення національної свідомості своєю творчістю…”. Це позиція і кредо письменника. А якщо ще врахувати, що у пролозі до поеми “Ave Marie” в листі до уявного друга І.Багряний писав: “…Не іменуй мене поетом, друже мій… Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі. Я хочу бути тільки нею, І сьогодні я цього нейбільше хочу…”, - то стає повністю зрозумілим прагнення поета до чесного служіння своєму знедоленому народові.

25 жовтня 1932 року письменника на три роки було відправлено на спецпоселення до Далекого Сходу, що й відбилося у творчості. Майже шість років поневірянь по спецпоселеннях Далекого Сходу і таборах БАМЛАГу довершували формування світогляду І.Багряного. він на власні очі побачив “дєла” будівничих “нєоб’ятной родіни”. Та, мабіть, останню крапку в тому формуванні було поставлено під час другого арешту (16 червня 1938 року) і майже дворічного сидіння під слідством у Харківському НКВС.

І.Багряному було пред6явлено нове звинувачення, тепер уже як учасникові чи навіть керівникові націоналістичної контреволюційної організації. Акта про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутим проти нього обвинувачення І.Багряний не підписав. Справу було повернено на дослідування, яке тривало майже рік. А 1 квітня 1940 року було ухвалено постанову, в якій зазначалося, що всі свідчення про контреволюційну діяльність відносяться до 1928-1932 рр., за що підслідний уже був засуджений, а “… інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов6яги слідством не добуто…”. Хворий, знесилений, але не скорений письменник повернувся в Охтирку. Та й хіба можна було скорити людину, яка і в камері смертників вірила:

І ми не вмрем!
Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії.
Ми ще каратимем хамів Мечем Республіки
На місці лобнім, там, біля Софії.
(З камери смертників. 1939)

Деякий час І.Багряний перебував в ополченні. Під час нацистської окупації Охтирки працював і декоратором у місцевому театрі, і редактором газети “Голос Охтирщини” Випадково уникнув розстрілу німцями.

У 1943 році він переїхав до Галичини, де став до лав українських повстанців, що боролися проти німецьких нацистських завойовників.

По закінченні війни І.Багряний опинився в Німеччині, в Новому Ульмі, і активно включився в роботу української еміграції. Займатися публіцистикою і політикою його змусили обставини. Разом зі своїми друзями-однодумцями він енергійно і запалом заходився організовувати Українську Революційно-Демократичну партію (УРДП), в якій згуртував найкращі сили свідомих людей зі східних і центральних областей України. Від Другого надзвичайного з’їзду УРДП (травень 1948р.) і до останнього дня життя – 25 серпня 1963 року – І.Багряний її незмінний генеральний секретар. Письменник підготував та виголосив на з’їздах і пленумах доповіді з теоретичних, організаційних та інших питань поточного життя партії, склав понад двісті статей, звернень, памфлетів, які друкувалися переважно в “Українських вістях” – газеті, котру він започаткував і тривалий час редагував у Новому Ульмі, та в журналі “Наші позиції”, який був органом ЦК УРДП.

У 1946 році І.Багряний написав відомий памфлет “Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, щоб привернути увагу світової громадськості і урядів демократичних країн до долі отих страдників, що пройшли через сталінське пекло і не хочуть (а точніше – не можуть) повертатися на “родіну”. Памфлет мав великий успіх. Він був перекладений багатьма мовами і відіграв значну роль у вирішенні долі нашої політичної еміграції. Сталінським людоловам було поставлено заслін, і десятки тисяч емігрантів попливли до берегів США, Канади, Австралії, Бразилії, Аргентини та інших країн.

І.Багряний був членом, а пізніше і головою виконавчого органу УНР, а в останніх роках свого життя і її віце-президентом. Був членом об’єднання українських письменників “Слово” з осепедком у Нью-Йорку і в 1958 році особисто взяв участь у Всеміграційному з’їзді письменників.

Ім’я І.Багряного було невідоме широкому загалу читачів в Україні упродовж майже півстоліття. Лише в час, коли рухнула більшовицька імперія, він повернувся до нас своїми творами. Реабілітований згідно статті першої Закону УРСР “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 року.

В США діє благодійна організація-фундація ім.І.Багряного, яку очолює Анатолій Лисий (громадянин США українського походження, уродженець с.Підлипного Конотопського району). Її головне завдання – продовження ідей І.Багряного через публікацію й поширення його творів і книг, споріднених його ідеям.

У 1992 році І.Багряному було посмертно присуджено Державну премію України ім.Т.Г.Шевченка за романи “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”. В м.Охтирка у 1991 році з нагоди 85-річчя від дня народження І.Багряного на одному з будинків встановлено меморіальну дошку і одну з вулиць Охтирки названо його ім’ям.

Наприкінці 1993 року архів І.Багряного, зібраний його дружиною і другом Галиною Багряною, було передано в Центральний державний архів-музей м.Києва, дещо передано і в музей м.Охтирки.

Антоненко-Давидович

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович
(1899 – 1984)

Борис Дмитрович Антоненко-Давидович – талановитий український письменник, критик, перекладач, один із кращих знавців мови, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1992р.). Автор понад двох десятків книжок. Засуджений у 1935, 1937, 1951 рр. Реабілітований у 1956 р. Кілька десятиліть не друкований. Зазнав переслідувань у 70 – 80-ті роки.

Б. Д. Антоненко-Давидович народився в передмісті Ромен – Засуллі в родині машиніста-залізничника (Антоненко-Давидович є водночас і псевдонім, і прізвищем його прадідів – реєстрових козаків Антоненків).

Перші кроки зробив у Брянську, куди сім’я переїхала на місце роботи батька. Коли хлопцеві виповнилося 6 років, родина повернулася в Україну – до Охтирки. І вже тут, як засвідчує сам Антоненко-Давидович у своїх спогадах, «серед охтирської вуличної дітвори почав вбирати в себе і українську мову, й любов до свого народу».

Саме Охтирці, в якій він хоч і прожив усього 15 дитячо-юнацьких років, випало стати визначальною в усьому житті митця.

Тут народжувався він як літератор, коли в другому класі гімназії написав кілька віршів і їх надрукував у Петербурзі єдиний на всю Російську імперію юнацький журнал «Ученик». Дещо пізніше в гімназійному друкованому журналі «Школьный луч» з’явилася прозова річ «Моя поїздка на Кавказ».

Охтирську гімназію закінчив у 1917 р. З осені 1917 до осені 1918 – студент Київського університету (філологічний факультет). З січня 1919 – в лавах Української народної армії(УНР) воює з денікінцями та червоноармійцями. Після розвалу армії під тиском ворогів і тифу восени 1919 року, переховувався у лісах. На початку 20-х захворів на тиф і опинився в лазареті. Врятувала лікарка Віра Багалій, яка забрала непритомного юнака додому й там вилікувала.

У 1920 – 1921 рр. Б. Антоненко-Давидович завідував Охтирською повітовою освітою. Подальше життя нашого земляка пов’язане з Києвом, де він відновив навчання і в 1922 р. став студентом Київського інституту народної освіти. Через два роки вже вчився к кооперативному інституті. Однак через матеріальні труднощі офіційну освіту так і не здобув. З 1925 р. працював: викладачем педтехнікуму, завідувачем відділу газети «Пролетарська правда», секретарем журналу «Глобус», редактором кінофабрики.

«Хрещення» на літератора-професіонала одержав у літературній організації «Ланка», яка об’єднувала невелику групу молодих обдарованих митців: Г. Косинку, В. Підмогильного, Є. Плужника, Т. Осьмачку, Д. Фальківського та ін. Початок та всі подальші роки творчості були напрочуд плідними, бурхливими. У 1925 світло рампи побачила п’єса «Лицарі абсурду» та вийшла збірка оповідань «Запорошені силуети». Потім одна за одною з’явилися ще 10 книг, серед яких «Синя волошка» (1927), «Справжній чоловік» (1929), «Землею українською» (1930), «Крила Артема Летючого» (1932), «Паротяг Ч-237» (1933). Далі простирається мовчанкою провалля відтинком у 26 років.

По країні почалося спрямоване, одверте винищення інтелігенції. Антоненко-Давидович, не маючи бажання покірно чекати, поки приїдуть і по нього, в лютому 1934 р. виїхав до Алма-Ати (Казахстан), де влаштувався у Держкрайвидаві редактором, а ще викладав російську літературу на робітфаці. Та маховик докотився і туди: 2 січня 1935 р. Бориса Дмитровича заарештували, під конвоєм відправили до Києва. Сталінські опричники звинуватили письменника у «належності до контрреволюційної націоналістичної організації», яка нібито силою зброї «прагнула повалити Радвладу на Україні і готувала індивідуальний терор проти Компартії і радянської держави». На підставі цієї фальшивки Б. Д. Антоненко-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів, де письменник пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в Красноярський край, котре було знято лише у вересні 1954 року. Через два роки його реабілітували.

В 1963 р. вийшов табірний роман Б. Антоненко-Давидовича «За ширмою», який став помітним явищем у тодішній літературі. Це був один із найперших художніх творів, що розкладав на гвинтики сталінсько-єжовсько-беріївську «пекельну машину».

Виявивши цілковиту неспроможність зламати письменника духовно, морально, організатори цькування вирішили доконати його фізично: в 1969 році вийшла його остання прижиттєва книжка «Слово матері», перед тим були «В літературі і коло літератури» (1964), «Збруч» (1959), «В сім’ї вольній, новій», «Золотий кораблик» (1960) та «Про що і як» (1962). І далі Борису Дмитровичу не дозволили надрукувати жодного рядка. Оскільки пенсія була маленькою, письменник у повному розумінні цього слова голодував.

Тим часом, коли в Україні 70-80 років була література без Антоненка-Давидовича, за кордоном його ім’я знали. Зокрема в Болгарії, Польщі, Англії, США, Австралії твори письменника включалися до антологій. Окремими книжками видавалися мовою оригіналу та англійською роман «За ширмою», збірка репортажів «Землею українською», книжка «Як ми говоримо». В Україні більш-менш широко заговорили про письменника в 1989, коли відзначали 90-річчя від дня його народження. В 1992 Борисові Дмитровичу присуджена Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка. Охтирській гімназії, де колись навчався, присвоєно його ім’я, обладнано музейну кімнату, на будинку встановлено меморіальну дошку.

Школяренко

Школяренко Юхим Данилович

Ще юнаком Ю.Д. Школяренко пішов з Вирівки без батьківського благословення. Сам знайшов своє місце в житті — примирився з батьком, став купцем 1-ї гільдії і нажив мільйони. З багатством прийшла і старість. Будучи бездітним, він поспішав свої капітали прикласти на користь людям. Найбільше Школяренко зробив для Харкова, де жив останнім часом. Але він був також ініціатором будівництва в Конотопі колишнього комерційного училища і дав для цього великі гроші (у Велику Вітчизняну війну училище було зруйноване).

У с. Вирівці він побудував “Выровскую второклассную учительскую церковно-приходскую образцовую школу” (з гербової печатки), другу школу жіночу (обидві дво-поверхові), фельдшерський пункт і церкву. Щоб школа, церква і священик мали постійне матеріальне забезпечення, купець відписав на церкву батьків дім і 30 десятин землі, які дісталися йому в спадок.

На меморіальній дошці в церкві висічено: “Храм сей сооружен для церковно-приходской учительской школы от конотопского купца 1-й гильдии Ефима Даниловича Школяренко. Закладен 1892 г., освящен 1894 г. нежинским епископом Алексеем”.

Піп-семінарист пішов з села. Стару церкву розібрали. Тоді новий випускник духовної академії став священиком, завідуючим учительською школою і викладачем закону божого. Крім державного окладу і плати за церковні обряди, церква йому призначила з свого фонду дім і 10 десятин землі. Маючи такі достатки, батюшка на фоні сільської бідності виділявся розкішшю. Катавсь на фаетоні і прогулювався в садку з фонтаном. Помічники в нього були: диякон і дячок, які мали відповідно 5 і 3 десятини. Решту землі (15 десятин) церква здавала в оренду. Орендна плата йшла на ремонт і опалення школи і церкви та на придбання шкільного обладнання і церковного начиння і стала тоді не лише парафіяльним храмом, а й навчальною базою учительської школи. Тому в ній все було поставлено на широку ногу.

Вона вражала не тільки розмірами й архітектурою, а й багатством і красою оздоблення, начинням. Вона далеко славилась церковним співом і милозвучними дзвонами (сплав міді з сріблом). Найбільший дзвін важив 250 пудів. У будівництві церкви Школяренко мав і свій власний інтерес. Він з дружиною повинні були покоїтись (за заповітом) під склепінням нової церкви, як єгипетські фараони покояться під своїми пірамідами. Він хотів, щоб його 250-пудовий дзвін на дзвіниці відзвонював йому вічну пам'ять. Та не судилось. Юхим Данилович помер в 1917 році й похований у м. Харкові. Дружина В 1918 році невідомо куди поділася.

Юхим Данилович Школяренко був консерватором і монархістом, але ці його політичні переконання не зважали йому бути патріотом. Свої капітали він не прогайнував у паризьких ресторанах, не протринькав на віллі в Швейцарських Альпах, а ділом довів свою любов до народу, до рідного краю. Все, що ним було побудоване в с.Вирівці 100 років тому, мало прогресивне значення. Це був тоді великий крок вперед у ліквідації неписьменності, розвитку освіти і культури народу.

Харитоненко

Харитоненко Іван Герасимович

Маленьке повітове провінційне місто Суми, яке з 10,3 тисячі чоловік у 1850 р. виросло до 50,4 тис. у 1915р. своїм промисловим і культурним розвитком багато в чому завдячує діяльності торгового будинку “Харитоненко з сином”. Більшість цукрових заводів Сумщини, які раніше належали окремим поміщикам, невдовзі після реформи 1861 року, перейшли в руки двох великих промисловців і цукрозаводчиків краю: Терещенка і Харитоненка.

Засновником його був Іван Герасимович Харитоненко (1820-1891рр.) – особа неординарна, яка залишила в історії міста і в пам’яті його жителів значний слід.

І.Г.Харитоненко – уродженець с.Нижня Сироватка Сумського повіту, селянський син із багатодітної сім’ї, де було 9 дітей. Навчався в місцевій церковно-приходській школі, служив конторщиком у бакалійних лавках купців.

Предметом законної гордості торгового будинку “Харитоненко з сином” були ліси, де разом з вирубками проводилися лісокультурні роботи, існували лісорозсадники, вирубані площі засаджувалися цінними породами дерев.

Головна контора торгового будинку “Харитоненко з сином” знаходилася в Сумах. Контори були у Москві, Харкові, Томську, Владивостоці, Турції, Персії. Величезні багатства, нажиті за такий короткий строк, щедрість, благодійність Харитоненка та його спадкоємців сприяли процвітанню міста і повіту.

На кошти родини Харитоненків засновано дитячий притулок для дівчат-сиріт, названий в народі “пансионом благородных девиц” за рівень освіти і виховання в ньому, селянський банк, гуртожиток для студентів Харківського університету, реальне училище, церкву в с.Нижня Сироватка, жіночу гімназію, Троїцький собор. Значні кошти виділялися для розширення будівлі Сумського окружного суду, богадєльні біля церкви на кладовищі. Перший бетонний міст у Сумах через річку Сумку був побудований на кошти П.І.Харитоненка у 1910 році, - як раз навпроти головної контори.

При Сумському реальному училищі була затверджена стипендія імені І.Г.Харитоненка. П.І.Харитоненко заснував в Сумах дитячу лікарню, виділив гроші для заснування кадецького корпусу. Крім цього були численні пожертвування навчальним закладам, духовенству для роздачі бідним, пенсії, стипендії.

Заслуги Харитоненка (старшого) у справах комерції, благодійництва гідно оцінені урядом і громадою м.Суми. Іван Герасимович мав чин дійсного статського радника, почесного громадянина м.Суми, почесного попечителя Сумського реального училища, був нагороджений орденами Св.Володимира - ІІІ ступеня і Св. Станіслава - І ступеня.

Терещенко

Терещенко Микола Артемович

Народився 14.Х.1819, м. Глухів, нині Сумської обл. - помер 19.1.1903, м. Київ - підприємець, цукрозаводчик, меценат. Народився у сім'ї купця. Закінчив Глухівське міське училище. У 1851 році обраний на посаду старшого бургомістра Глухівського магістрату. В 1854 і 1857 роках переобирався на цю посаду, а в 1860-1872 роках обирається на посаду міського голови.

В 1875 році переїздить до Києва. В 1879 призначається почесним мировим суддею Житомирського і Київського мирових округів, обрається членом Глухівської повітової училищної ради, попечителем Глухівської прогімназії, попечителем Кролевецької лікарні. В 1870 разом з братами заснував "Товариство цукрових та рафінадних заводів братів Терещенків". 3 часом річний обіг Товариства досяг 12 млн. карбованців. У 1878 році Терещенко отримав чин статського радника.

Микола Артемович особливу увагу приділяв благодійництву. Близько 1,5 млн. карбованців з особистих коштів витратив на будівництво в Глухові учительського інcтитуту, чоловічої і жіночої прогімназій, ремісничого училища вищого типу, притулку для дітей-сиріт, земської лікарні, Анастасіївського собору. Терещенко виділяв великі грошові суми містам Києву, Чернігову, Новгород-Сіверському, Ніжину, Кролевцю, монастирям і церквам, сприяв шкільному і церковному будівництву в Сибіру. Художня колекція родини Терещенків сьогодні складає основу чотирьох київських музеїв. За своє життя на благодійність він витратив понад 4 млн. карбованців

Нагороджений офіцерським хрестом французького національного ордена Почесного Легіону, кількома орденськими зірками (Станіслава та Анни І ст., Володимира II ст., Білого Орла), одержав ранг таємного радника, звання почесного громадянина міст Глухова та Києва.